?

Log in

Попередні 15 | Наступні 15

02 березень 2014

(без теми)

Я розриваюся у твердженнях про себе самого
Не знаю, чому вірити. Те, що сьогодні видається за аксіому, завтра без проблем спростовується. Утопія - примарна.
У світі немає і ніколи не буде чогось досконалого.

То як в такій ситуації можна бути в чомусь впевненим?

Залишається усвідомити всю свою гівняність та навчитися жити з нею.
Стати адептом пост-модерну.

Крапка. Без пестливо зменшувальних форм.

03 січень 2014

Рік 2013-й. Особиста REволюція

Підбиваю підсумки року. Вдруге. Для себе. Це чудова можливість співставити ідею на рік та її екзик'юшин.
Загалом, план початку 2013-го звучав, як "Особиста REволюція". У всіх дотичних до життя сферах.

Cпочатку короткими термінами:

Людина року - мама.
Знайомство року - Саша Кайданник та Діма Чоловський.
Подія року - презентація в Івано-Франківську.
Країна року - Єгипет.
Компанія року - СОХО-диджитал.
Розчарування року - чоловіча дружба.
Книга року - Чарльз Буковскі - "Жінки".
Пісня року (слухав її, мабуть, сто тисяч разів) - David Fonseca – "I see the world through you"
Місто року - Київ.

В 2013-му я багато читав, подорожував, презентувався. Багато працював (інколи по 14-15 годин підряд). Це був хороший рік особисто для мене та моїх прагнень.
Я випустив "Книжку", презентувався на Київських Лаврах та Гогольфесті, збирав повні зали на Заході, 4 рази перевидавав "Життя та інша хімія" та розпочав студійний запис альбому "Люди погоди". Я влився в дружній колектив СОХО-диджитал та значно покращив свої копірайтерські навики.
Вдалося затоваришувати із багатьма хорошими людьми: Андрієм Любкою, Ромком Штігером, Любком Дерешем, Ванею Байдаком, Дімою Чоловським. Хтось прийшов до мене абсолютно несподівано, з кимось дружба цьогоріч лиш зміцніла.

Звісно, важко бути об'єктивним в аналізі самого себе, та все ж я щасливий, бо в 2013-му я робив тільки те, що приносить мені радість. І продовжую займатися цим в 2014-му.
Це, мабуть, і є найбільша людська винагорода. Кайфувати від життя. Кожної миті. Зараз. Зараз. І зараз.

21 жовтень 2013

(без теми)

Я залишаю світло на кухні ввімкненим.
Щоб прокидатися ночами та думати, ніби це ти там фарбуєш нігті.
Я залишаю світло в коридорі ввімкненим.
Щоб прокидатися ночами та думати, ніби це ти там – прийшла додому після важкого дня, така солодка й стомлена.
Звичка приходить через 21 день.
Кажуть, ми навіть не помічаємо, як стаємо її жертвами.
І я чомусь ніяк не можу покинути це робити знову й знову.
Знову й знову. Залишати це довбане світло ввімкненим.

Спочатку я серйозно казав тобі, що це дурощі.
І після сексу, типу, все як завжди – закінчиться.
Я говорив – ти слухала. Я говорив – ти слухала.
І вже за місяць твого мовчання я міг 13-ть разів за годину сказати, що люблю тебе.
Люблю тебе.
Я люблю тебе.
Але жоден з цих разів не звучав так як треба.
І я продовжував говорити, шукаючи правильний варіант.

365-те зізнання стало особливим.
Так, ніби ця цифра тільки й чекала, аби дати нам ляпаса.
В той день я навіть збирався написати перший неримований вірш.
А ти тоді вголос сказала, типу, прив’язуватися одне до одного – дурна людська помилка. І що тобі треба йти, бо ще мить, і ти назавжди зі мною залишишся.
Ти говорила – я мовчав. Ти говорила – я мовчав. Ти пішла – я мовчав.
Бо вже звик казати тобі тільки ці слова. Бо вже навіть знав, який з усіх варіантів звучатиме правильно.

Зараз я уявляю, як хтось інший тобі це говорить. Я не можу як слід дихати, бо він говорить все це дуже правильно – вчинками.
Але сьогодні 315-й день без тебе.
Довбаний 315-й день без тебе.
І ніде не написано про те, як цю звичку із себе прогнати.

Тож я залишаю світло на кухні ввімкненим.
Я залишаю світло в коридорі ввімкненим...

16 жовтень 2013

Ку-ку йобта!

Дивно чомусь почуваєшся після презентацій-читань-зустрічей, особливо коли їх кілька підряд. Повертаєшся до реального життя, розуміючи, що такі події - це, ніби, здача тесту на відповідність власному "я", після якого запитуєш: чи дійсно я той, за кого себе видаю? І чи дійсно я вартий того, аби ви мене слухали? Зізнаюся, місцями це дуже гидке відчуття-"відкриття", яке чомусь зовсім не хоче піддаватись корекції.</span>

Кажуть, з часом ми стаємо мудрішими, кажуть, ми навіть чомусь вчимося. Та я б сказав інакше: ми просто перестаємо здавати оцей тест самим собі і приймаємо ті правила гри, що нам пропонують. Хай навіть для декого вони можуть мати ціну нереалізованих життєвих бажань, солодких дитячих мрій та цілей.</span>

Назовні в якості "PS" чомусь дуже проситься оте життєве, що хочеться кричати голосно-голосно, в першу чергу собі: ОФІЦІАНТ! ВСІМ ПІЗДИ!</span></span>

25 вересень 2013

шотаке?

Мене почали запрошувати на заходи, в яких фігурують терміни "відомий" та "успішний".
Мене просять підписувати книжки та роблять зі мною фото на пам'ять. У мене питають в соціальних мережах: а ви дійсно той Марк Лівін?

Я прокинувся сьогодні вранці та збагнув, що наглуш пропустив етап, коли вся ця лабуда стала доконаною.
Два роки тому мене називала "Валєрою" (з особливим цинізмом це ім'я цідив мій районний друг Заяць). А сьогодні я вже якогось хуя став тим самим Марком, з яким фоткаються та просять підписати книжки.

Коли це, бляха, сталося? Коли?

01 вересень 2013

Будьте проактивними

Я хочу поділитися із вами невеличкою історією зі свого життя.
У мене з першого курсу універу була мрія жити у Києві. Але я нічого не робив, щоби це прагнення стало реальністю. Натомість в мене завжди були відмовки, щоби пояснити цю бездіяльність. Мало грошей або ж відсутність знайомств, роботи чи кар’єрних перспектив, дорогий рівень життя і так до нескінченності. Я був заручником обставин, якщо не сказати – жертвою. Без змоги самостійно обирати своє життя. То зветься реактивною моделлю поведінки, або ж безпорадністю.

Таке ставлення є помилковим, адже оптимальний час для розвитку може не настати ніколи.
Альтернатива цьому – проактивність – вміння нести відповідальність за власне життя та обирати реакцію на вплив ззовні. Завдяки цьому темп мого розвитку зріс у кілька разів: я переїхав до Києва у 23 роки та зумів втілити в життя те, про що мені раніше залишалося лише мріяти.

Жалкую, що не мав волі зробити це раніше, адже стільки часу було витрачено на цілком безглузді речі

Моралі в цій історії  для вас може й не бути, адже тільки вам вибирати, як жити.
То просто моя суб'єктивна порада, котра для мене спрацювала "на відмінно": будьте проактивними.

04 травень 2013

(без теми)

Коли мені було 20, я часто думав над тим, ким стану. Я будував у своїй голові моделі власного життя, я наповнював її думками про майбутнє, ідеями, бажаннями. Я думав, що коли мені буде 25, я неодмінно буду мудрішим, розважливішим, більш терплячим. Можливо - одруженим, можливо - напаки, можливо щасливим, можливо - навпаки. Але точно іншим. Точно.

І, от - мені 25. Стою перед дзеркалом - у відображенні все та ж двадцятирічна дитина, тільки що із щітиною, котра росте нерівномірно. Приблизно з тими ж думками та переконаннями. Не змінилося практично нічого.
Цікаво, у старості буде якось інакше?

17 квітень 2013

Я зняв серце із якоря

Літній день загасав поволі мереживом теплих вогнів. Десь далеко, за обрієм, Творець запалив вогнище, його сліди ширились горизонтом. Пісок був теплим, повітря п’янким, в обличчя дмів солоний вітер свободи, обпікаючи потріскані губи. Останній день серпня лікував людські переломи морем.
Пригадую кожну мить по кадру: пляж, розстелена ковдра, темінь по обидва боки від нас та сплетіння пальців. Взагалі, я добре плавав. Та в ту мить інстинкт самозбереження не спрацював. Я потопав в тобі не пручаючись. Це була справжня Глибина, без верху та низу, без дна, лиш з божевільною темною синявою. І безоднею, над якою можна було літати, як в снах.
А коли настав ранок і темні води освітилися благословенням Господнім, коли вітер стих і настав перший день вересня, я виринув поряд з тобою. Шумовиння прожитих зим, холод та голод розлуки залишились на березі. Твої хвилі гойдали мене, вони заспокоювали й навіювали радість. Я зняв серце із якоря.

01 березень 2013

(без теми)

Коли я помирав, тебе не було поряд. Це був ранок, це був грудень і найменше, чого мені хотілося в цей день - відчувати, що всьому приходить кінець. Я би із радістю дивився телевізор, або ж читав книжку, я би із задоволенням вдихав аромат золотистої кипи твого волосся, але натомість я помирав. Людям дарують надію для того, щоби вони жили. Коли надію в них забирають, вони віддають дух свій Всевишньому.
Коли я помирав, на вулиці сірою мрякою ширився світанок. Небо було застудженим, сипав дрібний, надокучливий сніг, десь у підворотні самотнім вовком завивав вітер. Чи був я нещасним, чи був я у відчаї - не пригадаю. Мерці часто не пам`ятають всілякої маячні зі свого життя, тим паче якщо вона пов`язана із почуттями. Мені колись казали, що смерть та розлука - найгірше з десяти тисяч печальних діянь та подій в житті людини. Гірше за це може бути лише смерть від розлуки.
Я не можу сказати, що щось пішло не так чи вийшло з-під контролю. Все цілком прогнозовано: якщо ти покохав, колись неодмінно настане день, коли ти в муках вмиратимеш разом зі своїми почуттями. Немає нічого вічного та все минає - це дві аксіоми, котрі керують Всесвітом від часу його створення. Навіть Творець колись закінчиться - це неодмінно станеться. Тоді зорі поганусть, а світ поглине темрява. Люди, можливо, й переживуть свого Творця, тільки вік по його смерті для них буде недовгим. Де ви бачили, щоби комусь вдалося прожити більше дня бодай без однієї зірки над головою?
Коли я помер, ти навіть не відчула цього. Швидше за все ти снідала смачними круасанами поряд із тим, хто вже незабаром, як і я, помиратиме від твоїх чарів. Був ранок, близько 8-ї, за вікном починався звичайний, як і 364 інших, день і мій Всесвіт вибухав мільярдами дрібних сузірь. Твоє ім`я сотнями повторів зривалося із моїх вуст, я ловив болісні флешбеки і, повір, я хотів би, щоби все це тривало вічно. Але наперекір моїм бажанням, після вибухів все згасло. Мій Всесвіт поринув у темряву, освітити яку було під силу тільки твоїй любові. Але тебе не було. І я помер.
Коли я помер?

(без теми)

Я так хочу бути твоїм фільмом. Твоїм кінематографом, твоїми кадрами, твоєї плівкою. Я хочу малювати у твоїй уяві сотні картин, змінюватися кадрами із шаленою швидкістю та змушувати тебе плакати, так недоречно ховаючи сльози.
Я хочу бути твоєю комедією. Ти годинами сміятимешся над тим, як я не вмію готувати та давати собі раду. Я хочу бути твоїм трилером – стріляти в тебе з екрану, потрапляючи просто в серце.
Коли ти заплачеш над моєю черговою трагедією, я скажу тобі, що я - поганий актор... Але я так хочу бути твоїм улюбленим фільмом.
P. S. У кожного своє кіно
P.P.S I wanna be your movie

Моє кіно

(без теми)

Я думаю, що більшість людей нікчемні. Вони не знають,
для чого живуть, не знають себе, вони топчуться на місці та часто-густо не дають хорошим людям проходу. Насправді, речі треба називати своїми іменами і то є так. Зверхність чи пафос тут ні до чого.
Можна до цих людей застосувати байдужість чи дійсно її відчувати, можна не зважати на ницість довкола та жити у власному світі, для себе та близьких.
Але можна спробувати просто щось змінити. Вилізти зі своєї скаралупи та навчитися цим покидькам посміхатися. Не відповідати на образи. Давати їм прохід - хай зваляться на одну купу та потовчуть одне одного.
Просто треба почати щось робити. В першу чергу для себе самого! Бо ж з чого починається Всесвіт, як не з тебе та твоїх вчинків?

RKj41CnOavI

26 листопад 2012

(без теми)

Хочу створити щось по-справжньому важливе. Для людства, не для себе. Щоб хоч на секунду спинити людей, змусити їх запитати себе, чи правильно вони живуть, чи правильно поводяться із іншими, чи ті цілі наслідують. Це не гуманістичне прагнення. Швидше навпаки - чистої води мізантропія, коли через ненависть до незліченного баранячого стада хочеться просто кричати, чимдуж, поки голос не зірвеш, про ницість та загальну, всеохоплюючу байдужість. Я хочу робити так, бо ненавиджу людей. Я хочу робити так, бо люблю людей. Я хочу робити так, бо вони - це я сам. Можливо в такий спосіб й до мене вже врешті дійде, що весь світ - це я і насправді більше нікого в ньому для мене немає.

22 жовтень 2012

(без теми)

Ти - не моя трагедія. Я не про тебе пишу романи. І ти пробач мені, звісно, що моя свідомість без упину наповнюється цими страшними примарами.
Моя вічність в тобі: море, пісок і сварки, наша пристрасть - це фото зі стін моєї кімнати. І якби ти колись сказала: бувай, коханий, я йду від тебе назавжди... Я би плакав. Чуєш?
Ти для когось вже була важкими зітханнями, для когось - вічним вселенським щастям та музою. Тебе любили до мене і після мене також любитимуть.
Я зі всім згодний, я усе пробачу... І наразі в мене лиш одне питання, останнє: над прірвою серце твоє трепетатиме так, як поряд зі мною?

17 жовтень 2012

(без теми)

Людей треба сприймати такими, як є. із усім гівном та квіточками. Інакше все життя дружитимеш чи кохатимеш людей несправжніх. І буде боліти.
Цьому треба вчитися.
І я сподіваюся в мене колись вийде освоїти цю науку.

12 жовтень 2012

(без теми)

Сумно, коли кохані перестають БУТИ такими одне для одного. Коли слова не допомагають, віра не допомагає, коли ви починаєте поволі сліпнути та глухнути, а спільне сокровенне (читайте - "думки", "вподобання", "мрії", "бажання") більше ВАМ не належить.

... І ти стоїш із розідраною шиєю, вона зарюмсана, бо ти в черговий раз її образив, ви дивитеся одне на одного, а у твоїй сраній, загадженій та ницій душі тиша-а-а-а. Стан спокою, котрого ти так прагнув, прийшов. Задоволений?

Пишу це не тому, що ти пішла і більше не повернешся. Не тому, що я набрався хоробрості про щось таке зізнаватися вголос.
Пишу, бо по-іншому думка не сформується і я не знатиму, що зі мною діється. І не буде жодних висновків. А без висновків не буде прогресу. І росту.

Я собі закарбував це у пам"яті: я говорю завченими фразами. Я егоїст, кончєний, я мішок із гівном, я драматург, я гівно на паличці, я не чую і не бачу, я постійно тебе ображаю. Я найжахливіша людина із усіх, хто тобі коли-небудь траплявся, я - твій сором, я той, кого ти ретельно ховаєш від усіх свої друзів та близьких.

ШОБЯЗДОХ.

Цікаво, місце в пеклі для мене ще знайдеться?

Попередні 15 | Наступні 15