?

Log in

465 слів про людей

У коридорі люди жваво гомоніли, штовхаючи одне одного в плечі, аби поближче підступити до дверей. Важких, дубових, щонайменше 22-річної давності. Червона фарба на них майже облізла і тепер скидалося, ніби двері заляпані величезними плямами крові. За дверима чувся то стогін, то крик, то плач, то сміх. По той бік від натовпу розігрувалася чергова драма. З тих, про які звично балакати поміж людей: за обідом, вечерею чи на перекурах.
Звісно, з природної цікавості всім хотілося дізнатися, що там відбувається. Але двері були зачинені на всі можливі замки. Тому людям залишалося хіба лиш зазирати у шпарину від ключа.
— Що там, — питаю в найближчого до мене чоловіка. Поважного, у червоному светрі.
— Здається, чоловік влаштував жінці розбір польотів. Блядувала… Але все правильно. Якщо пішла гуляти, то проблема не в ній, а в ньому.
— Нє-нє, — заперечила жінка поряд, — то вона його пиляє, бо він зарплату пропив. Бачила на власні очі, як рука жінки під ніс йому порожнім гаманцем тицяла. Що за життя — біля алкоголіка?
Чоловік, який стояв трохи осторонь, заперечив обидві версії:
— Та що ви там бачили за три секунди? — сказав він, — вони мої сусіди навпроти. Я можу щодня зазирати у їхні вікна. Запевняю, що сваряться вони через те, що вона вдягається, як лярва. І фарбується відповідно!
Я подумав, що, мабуть, варто й самому поглянути, що там. Аби сформувати свою думку, чи що. Хоча, для чого? Все одно я ніколи не стовбичив на кухні з колегами, не палив цигарок і вечеряв хіба вдома перед ноутбуком, екраном якого чепурно витанцьовували літери моїх текстів.
— Вона вдарила його, — сказала ще якась жінка.
— То він її вдарив, не вигадуй, — відповіла інша.
Люди продовжували виголошувати свої версії. Щоправда, пошепки, аби їх не почули і не прогнали. Бо тоді доведеться повертатися до власних квартир, у яких нічого не відбувається. Я підступив ближче, ввічливо сказавши, — дозвольте. Люди розступилися, давши мені подивитися в шпарину.
Я побачив частину кімнати — порожню. Підлогою були розсипані листки з текстом. Мабуть, вони щойно підкинули їх до стелі і вони килимом встелили старий дубовий паркет. Він міцно притискав її до себе. Плечі обох здригалися. Здається, то був катарсис після тривалої сцени баталій. З порушенням чужих кордонів. З воєнним станом та кількома перемир’ярами.
Вони ось так затишно стояли, зливаючись із тишею в кімнаті та спокоєм, що огорнув їхні серця. Я вже хотів було відлинути від шпарини, залишивши їх наодинці з собою, розігнавши решту натовпу, сказавши, — йдіть, нема на що дивитись. Але мою увагу привернула деталь, яку я не помітив відразу. І решта любителів «тарараму» також. Бо зрештою, кожен бачить те, що хоче бачити. Фрагментарно. І якщо в серці злість та розруха – життєві картини будуть такими ж.
Позаду, за спиною закоханих, на голій стіні висів плакат формату A2. Зі сценою, на якій стояла ця ж пара, так само обіймаючись. І величезними літерами було написано: «Гастролі театру ім. Лесі Українки. Остання осіння вистава – «Любов двох»

Comments